Літин виріс на подільській землі, з найдавніших часів заселеній людьми. Назва “Поділля” відома в різних джерелах під різним звучанням: “Подоле”, “Подол”, “Подільська земля”. Перша писемна згадка про Поділля зустрічається у Литовському літописі 1362 р., де ця назва вжита літописцем так, ніби вона була давно відомою. У давніших літописах Поділля ще називали “Пониззя” (1226 р.), “Русь низча”, “Русь дольна”, розуміючи під цим нижню (дольну) частину Галицько-Руського князівства.
Поділля було надзвичайно багатим краєм. Дослідники писали, що “…своїми богацтвами [ця земля - авт.]робила надзвичайно сильне враження на мешканців з північних країн, які й називали сю країну “текучою медом та молоком”. Надзвичайна плодовитість уявлялася їм єдине характерис¬тичною прикметою Поділля, як се можна бачити н.пр. з опису Гваніні, або лучше кажучи, з опису Страйковського, який був для нього анонімним джерелом: “Сторона ся, каже він, надзвичайно родюча, з буйною рослин-ностию; хлібороб аби як закине в землю зерно, а вродить завсіди в стократ; степ та луги вкриті розкішною травою, так високою, що з неї ледве видко роги биків, що пасуть ся; грунт так важкий, що в плуг доводить ся запрягати по шість пар волів, та й то ледве потягнуть; по лісах кишать пасіки, скрізь видко улиї та видовбані колодки з бджолами; по степах ходять численні стада товару та табуни коней, гурти дикого птаства та сила ріжного зьвіря”.
У 1240 р., коли хан Батий рушив з Києва на Галицькі землі, він захопив й Поділля. Монголо-татарські воєнначальники розглядали ці родючі землі як свою продовольчу базу, тому залишали тут “робочу силу” з метою збирання данини. Грамоти хана Менгу-Тімура, наприклад, містять перелік повинностей давніх подолян: данина, мито, плужне (земельний податок від плуга), підводне і корм (перевезення й утримання ханських посланців), війна і ловче (обов’язок іти в похід, а також “на лови” з татарами) та ін. Населення Болохів-ської землі, куди, певно, входили майбутні літинські території, сплачувало данину збіжжям: “да им [татарам - авт.] орют пшеницю й проса”. Крім звичайної, щорічної, татари брали надзвичайну данину - людьми (забирали у батьків кожного третього сина чи доньку).
Що це за Болохівська земля? Дослідник історії Поділля М.Петров ще наприкінці XIX ст. назвав Болохівщину “якоюсь загадковою”. Він визначив її приблизні кордони по верхів’ям Південного (в оригіналі “восточного”) Бугу і по його притокам до повороту на південь, по верхній течії Случі до впадан¬ня в неї Хомори, по верхів’ям Тетерева не далі Гнилоп’яті (Гниломета). Вона знаходилась, за М.Петровим, на порубіжжі древніх Галицької, Волин¬ської та Київської земель. Головними містами були Деревич, Губин, Кобуд, Кудин, Городець, Божський, Дядьків (сучасне с.Дяківці). Сам Болохів, від якого походить назва території, розташовувався у Галичині. Звідси дослідник зробив висновок, що перші бояри-бо лохівці Борис Межибожський та Гліб Зєрємєєвич відібрали ці землі у київських князів та намагалися обособитися й від Галича. Як відзначає академік П.Толочко, не було на Русі іншого князівства, де б бояри почували себе так вільно і сплітали свої анти-князівські інтриги так витончено, як в Галичині. З 1231 по 1235 рр. Данило Романович, князь Галицький, повоював Бориса та Гліба і назавжди приєднав Болохівщину до свого князівства .
Руські князі, послаблені міжусобицями, не могли чинити належний опір ординцям. Вони мусили коритися татарським ханам. Єдиним князем, який не змирився з пануванням поневолювачів і намагався протистояти їм, був Данило Галицький. Через 10 років, зібравшись із силами, русичі виступили проти монголо-татар і звільнили частину земель Південного Побужжя. Наступний монгольський воєначальник Бурундуй (Бурундай) у 1258—59 рр. привів на Поділля нові численні орди, які й запанували тут упродовж понад 100 років. Місцеве населення знову було змушене виплачувати татарам данину, для чого останні досить швидко зробили перепис населення і організували Подільський улус. Улус поділили на податкові округи (тьми), на чолі яких ставилися “отамани” з місцевих феодалів. Зібрану данину передавали баска¬кам, які періодично приїздили на Поділля.
Важливо зазначити, що ординці забороняли будувати фортеці, а ті, що уже були зведені, — зруйнували. Це полегшувало їм тримати у покорі місцеве неселення.
З середини XIV ст. Поділля вже було самостійним від Золотої Орди улусом. Татарські князі — володарі Поділля — пообіцяли допомогти Польщі у її боротьбі проти Литви. Це й стало приводом до війни великого князя Литовського Ольгерда (1345-1377) з Подільською ордою. У 1362 році на річці Синя Вода (нині Синюха) війська Ольгерда завдали нищівної поразки об’єднаним силам трьох татарських князів — Кутлубуга, Ходжібея і Дмитра, яких літописець називав “отчичами й дедичами Подольской земли”, тобто спадковими володарями. “Й оттоли от Подоля изгна власть татарскую”. З цього часу на 207 років Поділля перейшло під контроль Литви.
Захисту багатого Поділля литовці приділяли чималу увагу, розуміючи, що татари намагатимуться повернути його. Подільськими землями Ольгерд доручив опікуватися синам свого брата Коріата (Коріята, Курята) - Юрію, Олександру, Костянтину та Федору. Коріатовичі (Коріотайтіси) відновили замки у старих подільських містах: Кам’янці, Бакоті, Смотричі. Одночасно з цим вони побудували нові фортеці - Бряславль (Брацлав), Скала, Черлений Городок, Сокілець, Вінниця і так “вси/ городы Подольские умуровали й всю землю Подольскую осели”.
Після Коріатовичів Поділлям почергово володіли великі литовські князі Вітовт (1350-1430), Ягайло (1350-1434) (він же з 1386 р. король польський Владислав II Ягелло), Свидригайло (7-1452). Увесь цей час (кінець XIV -початок XV ст.) руські люди тримали руку литовських князів проти поляків. Вітовт (з 1410 р.), а особливо Свидригайло (1403, 1418-1452 рр.), у період міжусобиць активно укріплювали старі та будували нові замки, щедро дарували вільні по Бугу та Згару землі своїм прихильникам-васалам. У дарчих грамотах князі часто згадували Кам’янець, Брацлав, Вінницю, Сокілець, Хмільник, Ялтупіків, Ольчедаїв, Збараж, Микулинці, Летичів, Меджибіж, Бакоту та інші околичні міста, але жодного разу не назвали Літин. Отже, на рубежі XIV-XV ст. Літина або ще не було, або, що більш правдоподібно, тоді він не відігравав бодай якоїсь помітної ролі. Про наше місто починають згадувати лише у першій третині XV ст. Друковані джерела про це розповідають так:
“Нынешний город Литин расположен при рч.Згаре, близ впаданія зтой речки в р.Южньїй Буг и при сліяніи с рч.Згаром рч.ІПмыговки, которая, разделяясь на три рукава, образует два острова; на одном из них собственно й расположен город, причем к нему примыкает предместье “Селище”. Литин, как поселеніе, делается известным еще в первой половине 15 столетія; он упоминается под 1431 годом как селеніе, принадлежавшее в то время некоему Кмите, брацлавскому земянину”.
“… Литин, раскинувшийся вблизи реки Згар - притоке Южного Буга. Поселок небольшой, но с богатой историей. Время основания его неизвестно, а первые сведения о нем относятся к XV в., когда в Литине литовские князья построили крепость”.
“Основание города (Литина) относится ко временам князя Витовта (1392-1430 гг.). Сначала он находился в руках основателя Земянина Кмита й его наследников”.
“… г.Литин, существовавший под названием слободи “ЛИІТИІН” еще в первой половине XV века”.
Історія Літина починається з того часу, коли цей край був порубіжжям литовських володінь і, з метою захисту кордонів держави, роздаровувався частинами різним людям, які входили до складу Подільського земянства. Достеменно відомо, що раніше Літина вже існувало село Дяківці (Дядьків), яке у XIII ст. належало легендарній Болохівській землі, а у 1442 р. було подароване польським королем Владиславом III якомусь С.Кослєвському. Раніше Літина згадується й село Микулинці. Князь Вітовт наприкінці XIV ст. подарував це поселення Богдану Микулинському, який загинув у боротьбі з татарами, а його дружина і син Іван потрапили у татарський полон. Литовський князь Свидригайло викупив їх звідти і повернув їм даровану власність. Ймовірно, що саме тоді, у першій третині XV ст., землею, де тепер Літин, був наділений Брацлавський земянин Олександр Кмита (Кміта). Про це вперше згадано у грамоті великого князя Свидригайла від 21 травня 1431 р. Грамота затверджувала межі маєтностей панів Микулинських: “Звідти у верх річки Дідівки до гостинця Вінницького… до ріки Згару… де впадає річка Кулига, де ми застали пана Кмиту, котрий признав: що по лівій (стороні) річки Кулиги грунт Микулинський, а по правій -мій до Літина…”.
На підставі цього документа і аналізуючи загальні суспільно-економічні процеси, які відбувалися в Середньому Побужжі у XIII— XIV тїт., історик В.Отамановський висунув припущення, що Літин, як господарське (замкове) село, міг виникнути й давніше або одночасно з Микулинцями, Борковом, Новоселицею, тобто ще в середині XIII ст..
Перші задокументовані володарі Літина - Кмитичі. Рід Кмити походив з Київщини і належав до найдавніших українських родин. Після Олександра Кмити його сини розділили проміж себе батьківскі помістя: Криштоф отримав Коростишів, а Семен - Літин, Пиків, Глинськ та інші землі до “Чорного шляху”. Криштоф помер бездітним. Його володіння перейшли до брата, королівського ротмістра, одруженого з Катериною-Авдотьєю Капустянкою. Після смерті Семена Кмити спадкоємцями стали його донька, одружена з Іваном Проскурою, та син Філон, який і заволодів усім батьківським майном, в тому числі й Літином. У першій половині XVI ст. Сигизмунд Август виміняв Літин з навколишніми селами у Філона Кмити на Чорнобиль, про що згадано у грамоті від 29 березня 1566 р. Відтепер Літин стає старостинським містом.
Таким чином, Літин виник, наймовірніше, спочатку як поселення вільної сільської громади. Згодом, внаслідок колонізації подільського краю Литовським князівством, він набув статусу нерухомої феодальної власності.
За народними переказами Літин та його околиці у давні часи були густо вкриті лісом. Старі хати, а вік їх довший за людський,- перші свідчення тому: збудовані вони в зруб, бо лісу, як видно, було вдосталь. Хати будувалися з двома дверима - чільними і причілковими. Останні використовувалися як запасний вихід на випадок втечі від зненацького нападу татар чи турків. Для розширення площ орних земель спалювалися значні ділянки лісу. Місце, звільнене у такий спосіб, називали “згарище”. Очевидно річка Згар та її притока Згарок мають щось спільне з цим словом.
А звідки походить назва Літина?
Назви багатьох міст і сіл України походять, як правило, від власних імен засновників або від географічного середовища, що їх оточувало. “ЛІТИН. Цю назву носить селище міського типу на Вінниччині і село на Волині. Є на Україні й споріднені: Літиня, Літятин. Тепер власного людського імені Літ і однотипних Віт, Кіт, Тіт не чуємо. Ім’я Літ праслов’янське. В Чехословаччині [тепер у Словаччині - авт.] є Літень, Літіце.
І є ще назви поселень, засновники яких мали імена складні (теж праслов’янські), до котрих ім’я Літ входить як компонент. На Україні -Літогоща, в Чехословаччині - Літомеріце, Літомишль. Літин - форма присвійна: чий. Такої ж форми й пізніші назви сіл України: Кузьмин, Микулин, Савин. Літин вінницький заснований ще в ті часи, коли південно-західні землі сучасної України посідали племена уличів і тиверців… Такий же давній і Літин волинський”.
Достовірним фактом можна вважати походження назви “Літин” від корня “літ”, який складає основу географічної назви “Літва”, що значить “Заболочена країна”.
У 1972 році районна газета “Радянське життя” опублікувала серію статей про древній Літин. Через рік до редакції завітав житель с.Боркова, пенсіонер-колгоспник Степан Захарович Валігура. Він переповів таку легенду:
‘Де Літин стоїть, в ту давню пору був тільки перехресток доріг, по яких тяглися різні товари. А та місцевість і назви не мала, безлюдна була. Тільки на перехрестку корчма стояла, в якій Літа горілкою торгувала, а горілка в ту пору з меду варилася.
А навпроти степка в Згару на острові стояв мужицький монастир. [У документах XIX ст. дійсно є інформація про чоловічий монастир над річкою Згаром, поблизу Майдану Почапинецького (тепер с.Зоринці) - авт.] 3 Києва часто по цих дорогах проїздив у монастир Нестор Літописець, він родом був киянин. Певно і в корчму заїздив, і Літа добре його пригощала. Він у своєму літопису і назвав цю місцевість Літином - на ім’я Літи. І поставив герб Літина — чотири берези, а посередині корчма.
А хто ж така була Літа?
Де тепер селище Петрик стоїть, в ту пору була незаймана дубина, може їй не було. В трущобах дубини було лігво, а там 25 вершників-розбійників. З ними зналася Літа. Вивідає, чи є у подорожнього золото, тоді й посилає хлопцюгу на спритному конику в ліс-дубину. А ті враз і тут.
Але знайшлись і месники. Був посланий загін військ, хоч таємно, але Літа уникла рук, а хлопцюга забраний, а отаман розбійників зв’язаний. Він був німець, родом з Немана. Золото награбоване відправляв на батьківщину, і Літа так же само.
В юності я читав, але не дочитав книгу Нестора Літописця з того монастиря. Це старе “показаніє”, я думаю, ніяких твердих підстав не має”.
Походження назви і виникнення самого Літина, на наш погляд, правомірно пов’язати все-таки не з власним ім’ям, а з початковими етапами колонізації Поділля Литвою. Найдавнішим місцем, де колись поселилися руські люди, слід вважати горбистий правий берег Згару. Тому цей пункт і назвали Селище. Прийшовши на подільські землі, литовці, як відомо, “доставляли усе так, як було й перше; а брали собі тільки на службу здатних до війни людей, та й тим роздавали землю. Окрім того, що вони заставляли усе по-прежньому, вони ще визволяли людей від татарських податків та татарського хижацтва”. Литовці не стали витісняти місцеве населення із Селища, а зайняли вільний рівнинний лівий берег Згару. Тут було вигідно селитися ще й тому, що Згар розгалужувався на два чи три рукави, створюючи чудову природну захищеність. Литовців або людей, що стояли на службі у них, здавна називали литвинами. Поселення (слобода), де жили литвини, традиційно могли називати литвинським, “слобода литвин”, або “там, де литвин”. Згодом привласнююче “литвин” трансформувалося в називне “Лит[в]ин”.
Яким же справді був Літин у ті далекі часи?
На початку XVI ст. поселення розвивалося як землеробський, торговельний і ремісничий осередок. Звідси купці вивозили хутро, мед, худобу, а найбільше - хліб. У 1511 р. навіть була запроваджена літинська міра продажу хліба. Збереглися давні документи, у яких згадується про наше місто. У ревізії Вінницького замку 1545 р. говориться:”W Letini pana Semena Kmiticza imeni sto czoloweka, a w imeni w Poltewcach trydcat czoloweka”. Опис Вінницького замку 1552 р. розповідає:”Село пана Семена Кмитича Летин: чоловеков 141; дают пану за год со всего села 41 коп грошей, а на толоку жати на год ходят 3 дни; слуги в том селе два на имя Гришко і Андрейко, конно служат; млынки в том селе два; вымелки з них не завжды равно; корчм в том селе 4; плату с них на год 19 кіп грошей”.
Загалом, соціально-економічний розвиток Східного Поділля у XV-XVI століттях характеризувався повільним, але невпинним процесом формування станів на польський взірець - шляхетського та селянського. Зароджувалося фільваркове господарство.”Закріпачення селян відбувалося досить швидко. У 1552 р. в селах Вінницького намісництва фактично вже було запроваджено панщину. Селяни Літина, зокрема, були позбавлені права переходити до іншого маєтку, а чиншовики зобов’язані були платити одну копу грошей з чоловіка та ще й виходити щороку під час жнив на триденну “толоку”. Процес формування станів на Брацлавщині закінчився у першій половині XVI ст. і знайшов юридичне оформлення у другому Литовському статуті 1566 р. Тоді ж Літин став центром староства і державною власністю. Перетворення його з панського маєтку у староство сприяло подальшому розвитку ремісничого виробництва і торгівлі. У Літині було побудовано два нових млини. Кількість жителів зросла до 900 чоловік, а довкола міста розрослися слободи: Слобода, Нові Осади, Селище, де оселилися ремісники та селяни.
Після Люблінської унії 1569 р. Брацлавщина відійшла до Речі Посполитої. Літин входив до Брацлавського воєводства польської провінції Мала Польща, у складі якого й перебував 224 роки, в тому числі 27 років (1672-1699 рр.) терплячи турецьке іго. 20 вересня 1578 р. польський король Стефан Баторій особливою грамотою дарував тодішньому арендному володарю (”державцу”) Літина Станіславу Лащу різні торговельні привілеї та магдебурзьке право. За цим правом місто звільнялося від управління і суду феодала, отримувало самоврядування і власне судочинство. Городяни міста-магдибургії були зобов’язані споруджувати замки та фортеці, виставляти варту. Крім цих привілеїв, Літин отримав дозвіл мати два щорічних ярмарки (1 серпня, на день св. Петра в оковах, та 28 жовтня, на святих Симона і Юди), торг щопонеділка, вільні корчми (медові, пивні, горілчані та ін.), вільно шинкувати, продавати й купувати.
За відомостями 1614 р. у Літині налічувалося 130 (за іншими даними -160) будинків, тут працювало 6 шевців, 2 кравці, 2 ковалі та 2 гончарі. Помітний прибуток надходив від трьох літинських ставків на Згару — 700 польських злотих . На чолі міста стояли війт і лентвійт. Два сторожі несли варту від татар. Не дивлячись на це, більшу частину літинського населення складали землероби. З них вимагали платні “за плуг”, за використання лісу під випас тощо.
Наприклад, 1615 р. село Старий Літин (Стара Літиня, тепер Літинка) з 90 “димів” (дворів) відробляло 2 дні на тиждень на пана, даючи, крім цього, по 1 злотому 7 грошей 9 денарів чиншу, по 1 третиннику жита й вівса, по 2 вози сіна, по 1 курці та 2 каплуни, щодругого року 20-го кабана та кожного сьомого року половинщину (90 кабанів і 90 волів).
Скаргами на здирства й знущання старости Лаща рясніли судові книги Брацлавського воєводства! У тому- ж так 1614 р. місто зазнало великої пожежі. Згоріла третина будівель, через що у 1616 р. літинцям було надано різноманітних пільг у сплаті податків упродовж 12 років.
За польського уряду в Літині було зроблено три люстрації (Люстрація (від лат. І_изІшт - податковий період) - це періодичний опис державного майна з метою визначення його прибутковості.): 1616, 1631 та 1665 років. В скупому описі 1616 р. Літин названий “Литыня”. Люстрація 1631 року вказувала на існування в Літині замка. Він був споруджений у 1568 р. на острові, мав вісім бійниць і вогнепальну зброю (8 рушниць-гаківниць, 200 куль і кілька чавунних гармат). Поруч з ним знаходилося два млини “на ставках”. Дослідники переконують, що ставків було чотири і вони становили головну природну захищеність Літинської фортеці .
В “Трудах Подольского епархиального историко-статистического комитета”, які серійно друкувалися наприкінці XIX - на початку XX ст., очевидець пише: “… на берегу Згара, частью залитое водою, виднеется место старого замка, который существовал еще в XVII веке; неподалеку находились хозяйственные постройки Литинских старост, стоявшие возле теперешнего тюремного замка и пожарного обоза. Замок, по преданию, имел подтемный мост через реку и подземный ход ;к городу”.
Про Літинський замок розповідає й стара легенда, у якій, до речі, збереглися мотиви походження назви міста. Ось головна частина переказу:
“Одного разу чорти татарів принесли. Чорною хмарою насували дикуни балухаті та варгаті, а просто сказати, людолови та й годі. Земля стогнала від тупоту кінського, глуму бусурманського. А воєводою у Літині був тоді Кмита. Кмітливий одчайдух, за це й назвали, мабудь, так. Мав Кмита доньку. Чи то вона влітку родилася, чи що друге, що звали Літою. Була вона рум’яна та щира, як літо в нас на Поділлі. Колись літо надто обожнювали, як сонце благодатне, як дощик живодайний, і приказували: хто дожив до літа, той рік прожив. Літа із сонцем вміла розмовляти. Все літо вроду свою чепурила: росою вранці вмивалася, у Литані купалася. Коси русі любистком та рутою-м’ятою духм’янила; личко красним сонечком рум’янила, а віченьки - черешеньки, спілі, незірвані. Ще й до того розумниця була, що такої пошукати - не знайти. А співала! Гордився дочкою воєвода Кмита, пишалися нею всі в граді.
Та чорне лихо содіялось. Налетіли чорні круки, хотіли зненацька, по-злодійськи замок взяти, та не змогли. Він, оперезаний водою, гордо підпирав своїми зубчаками небо. Були колись у нас майстри-будівничі: такий твердж спорудили!… Іще у нас був у Літині собор — диво дивне! - сам добре пам’ятаю. Одні говорили, ніби князь болохівський велів його збудувати, інші — що Богдан Хмельницький заклав перший камінь, як з Максимом Кривоносом польську шляхту розбили.
Різне переповідали.
Татари тим часом вдерлись у монастир, що був у лісі неподалік, розграбували майно. Гасали-полювали скрізь, надто вистежували хлопців та дівчат, щоб у неволю забрати. Та не змогли. На сторожовій башті, ще як почули тупіт на Чорному шляху, забили тривогу. Замок ніби занімів, а люди з позаграддя розбіглися хто куди. Тікати і ховатись було де -кругом темні ліси. Не пройти, не проїхати. Люди там у лісових нетрях і знаходили пристанище. Декотрі на майданах, отих лісових галявах, хижі чи курені зіп’яли, там і жити зостались. Так майданами та слободами оті поселення й понині називаються.
Татарва казилась зі злості, чинила розбій і грабунки, хапала все без розбору, чого не могла взяти - нищила, палила. Від болю стогнали будівлі, дерева. Оборонці кидали каміння, лили смолу, відстрілювались… Замок стояв, зціпив зуби. Тоді татари пішли на хитрість. Допоміг їм у цьому зрадник - виказав підземний хід. І татари зробили загату на річці, щоб пустити воду в підземелля замку. Не злякались хоробрі воєводичі ворожої навали, та підла затія не без остраху враз насторожила. Вони знали, що буде, коли прогаяти годину-дві.
Зібрав воєвода Кмита раду радити. Глянув на мужні обличчя, промовив:
-Бойове побратимство! Багато говорити - справі завада. Лиха година настала - діяти треба! Кріпко і купно маємо за нашу правду і віру на прю стати! Треба загату в Чорне море пустити.
-Пустимо! - наперед вийшли молоді воєводичі Немир, Гатило і Войнич.
-Трійця! Чи не забагато? А замок?..
-Тату, ви мені маєте повеліти на святе діло піти, - раптом з-за стіни вийшла Літа.
-Як?! Повеліти на своє горе?
-А горе народу - стократ, тату!
-Лишенько мені… І-і-іди, дочко,- тяжкі слова зронив батько і ніжно пригорнув Літу, поцілував у чоло.
Потайним ходом вийшла Літа у заростях терену, шипшини, хмелю і всілякого колюччя. Була глупа ніч, але темнота не лякала месницю. Йшла боса, не оглядяючись,- повчали старці, - щоб і пташки не сполохати. Одне було на мислі: встигнути б! Раптом мало не скрикнула, проте оволоділа собою. Придивилась: біля ніг лежала кобза, а трохи далі - дід Слободян. Посічене тіло, відрубані руки… Страх і жаль опеклися сльозою…
Пішла далі. У коліні річки жебоніло цілюще джерело. Тут вої мечі святили, як вирушали у двобій з ворогом. Говорять, був такий звичай. Тут набирались сили і могуті. Тут - воду святили. Джерело ніколи не замерзало.
Підійшла до загати. Не розуміючи схопила колоду, другу, якесь ломаччя. Ще й ще. Де тільки сила бралась… Ринула вода і рознесла своїми дужими плечима кілля, каміння, колоди, обзелля, лантухи з піском… Прокинулась татарва. Як Пилип з конопель перед Літою з’явився голомозий татарин. Він здеревів на місці. Раптом закричав і кинувся до дівчини. За ним бігли інші. Літа не злякалася. Вона була щаслива, що встигла зірвати загату і відвернула злий задум ворога. Виходу в неї на порятунок не було. І скочила Літа у вир Литані-Згару , щоб не датись в руки бусурманів. Скочила і навіки застигла під водою.
По берегах Литані буяє життя зелом і розкішними квітами - то їм віддала свою красу і гордість мужня Літа”.
Виникає цікаве питання: де саме знаходився Літинський замок - у долині Згару, над водою, чи на високому пагорбі у Селищі?
Топографія селищанських пагорбів, зрозуміло, більш приваблива для побудови фортеці, ніж майже рівнинна місцевість долини ріки. Тут, на пагорбі, як про це згадувалося у попередньому нарисі, існувало давньоруське поселення. Зрозуміле місцезнаходження ставка, над яким підносилась фортеця.. Дійсно, переважна кількість польсько-литовських замків будувалася саме на високих пагорбах. Повз селищанський чудово топографічно захищений горбок (вздовж вул.Щореа) протікає й струмок, можливо той, про який говорилося у наведеній вище легенді. Однак це не узгоджується з досить чітким повідомленням люстрації 1631 р., що замок був побудований на острові, та “Трудов Подольського епархиального историко-статистического комитета “на берегу Згара, частично залитое водою” і прив’язка до “теперишнего тюремного замка” (територія райспоживспілки та приміщення Літинського краєзнавчого музею). Не на користь пагорбного розташування замка вказано й у академічному виданні “Історії міст і сіл УРСР. Вінницька область”: “На острові, утвореному річкою Згаром і її притокою Шмигавкою, було споруджено укріплений замок, біля якого поселились вільні люди - болоховці, -кріпаки-втікачі, ремісники і торгівці”. Як історичні, так і фольклорні джерела згадують замкові підземні ходи. Краєзнавець А.Нагатенко вважає, що їх було три: один вів до центру міста, другий - до лісу (район теперішньої вул.Коцюбинського), а третій виводив на Селище, за “Свідзінку”. У середньовічній фортифікаційній традиції Поділля (та й не тільки Поділля) замки з таємними ходами - типове явище. Чи могли прокласти підземну комунікацію у гранітних пагорбах Селища аж за річку? Навряд чи. А про ходи в районі “тюрми Кармалкжа” говорять ще й тепер. Важко зрозуміти конструкцію того підйомного мосту, який би з’єднував замок на високому селищанському пагорбі з протилежним берегом річки.
Не викликає сумнівів, що при виборі місця для спорудження замку під Літином в оборонних цілях скористалися не пагорбом, а болотистою низиною та розгалуженням проток Згару. Захищеність укріплення “посилювалася” ставком. Замок, річка, ставок і млин - типовий для середньовічних міст Поділля комплекс.
Від тих часів багато чого змінилося, але варто здійснити нетривалу прогулянку, щоб вийти на те місце, де у ХУІ-ХУП ст. стояв величний Літин-ський замок. І усі дискусії припиняться. Спустіться праворуч мосту автотраси на Вінницю, у долину правого берега Згару, пройдіть пасовиськом вище за течією 400-500 м, і ви потрапите на 2-3-метрове підвищення, що самотньо здіймається над долиною . Довкола нього є виходи граніту (особливо у південно-східному куті), багато колотого та утилізованого каміння. Тут зустрічається характерна середньовічна кераміка, вкриті зеленкуватою поливою кахлі, обпалена глина та уламки забутовки на вапняковому розчині. Зважаючи на розміри підсипаного прямокутного у плані підвищення, укріплення не могло перевищувати 55-60 м у довжину і 35-40 м у ширину. Захисного рову, вочевидь, не було, а основна оборонна перевага місцевості полягала у болотистій низині та річці, яка у ті часи двома рукавами огинала фортецю. Туманного осіннього ранку придивіться, як це місце ніби підноситься над долиною. Так колись височів над водою грізний Літинський замок.
ПОВІТОВИЙ ЛІТИН
З 1648 року Літин перебував у складі Вінницького (Кальницького) полку. Разом з козацькими загонами мешканці міста брали участь у битві з польською шляхтою біля Пиляви. Відомо, що у листопаді-грудні 1653 р. в Літині зупинявся Б.Хмельницький, де організовував переговори з послами від московського царя і татарського хана.
За часів козацьких війн на місто неодноразово нападали козаки та татари, що привело до розорень, як це видно з третього інвентарного опису 1665 р. У люстрації сказано, що місто довго знаходилося в руках козаків, а тому спустошене до такої міри, що виправити його неможливо.
Коли у 1672 р. західноподільські території захопили турки, Літин також потрапив під їх владу. Про цей час збереглась бувальщина, як жителі села Сосни захищалися від турків та татар. Готуючись до нападу, люди утекли із села до “Замчиська” (пагорб, на якому збереглися сліди давньоруського городища) і там влаштували “барикаду” з метою самозахисту. Фортечка була створена спільними зусиллями природи і людини: зі східного боку вона була захищена прикрими схилами до Згару, а з решти трьох сторін -густим лісом та насипаними валами.
У ХУП-ХУПІ ст., а може й раніше, в Микулинцях існував монастир, який називали Микулинським. Він також зазнав лиха від нападників.
Монастир знаходився на півострові, що омивався ставком чи затоном річки Згар і становив своєрідну кріпость, яка давала притулок навколишньому населенню у період татарських грабіжницьких набігів. Під час одного з нападів татар монастир не витримав натиску, був захоплений ворогами і спалений. Ченці розбіглися. Вали й рови Микулинського монастиря були видимі аж до початку XX ст.
За Бучацьким трактатом (1672 р.) армія турецького султана Магомета IV заволоділа Поділлям. Брацлавщину, до якої входив і Літин, султан віддав своєму союзнику П.Дорошенку.
Після звільнення від навальників у 1699 р. в Літині посилюється військова охорона. Замкова піхота міста складалася з 13 солдат та барабанщика під командуванням капрала Кузьминського і 12 козаків.
В історії Подільських міст XVIII століття - дуже складний період. Входячи до складу Речі Посполитої, міста відчули на собі весь тягар кризи пізнього польського феодалізму. На їх розвиток негативно позначились спустошливі війни другої половини XVII ст., безперервні напади татаро-турецьких і шляхетських військ. Ревізія 1668 р. яскраво свідчить про великі втрати у подільських містах і селах: місто Летичів було майже обезлюднене, Меджибіж зруйнований, в Барі - тільки 77 будинків і мазанок, Деражня спалена (залишилося 46 родин), Проскурів спалено, а всіх мешканців погнали у татарський полон. В 1684 р. наказний козацький гетьман А.Могила доповідав, що “Шаргород й Литин давно хвощом поросли”. Розвитку міст Поділля перешкоджало також посилення панщини (відповіддю стала гайдамаччина), захоплення міських земель під панські фільварки, нехтування прав міського населення. Відомо про процес в коронному Варшавському суді у 80-90-х рр. міщан Літина проти шляхтича-старости з приводу його свавілля, скасування прав і привілеїв міста. Літинці домагалися звільнення від панщини і права займатися промислами.
За другим поділом Польщі 1793 р. Поділля було приєднане до українських земель, які відійшли до складу Російської імперії. Своїм указом від 13 квітня 1793 р. Катерина II утворила Брацлавське намісництво з центром у м.Вінниці. У царському указі від 22 травня 1795 р. сказано, що приєднане від Польщі Брацлавське намісництво утворити на основі установ про губернії, створивши його з 13 округів, в т.ч. Літинського, для чого казенне містечко Літин затвердити повітовим містом. Першим Літинським городничим був призначений Іван Олександрович Корф. Тоді ж Літин отримав свій герб. Його опис затверджено указом імператриці від 22 січня 1796 р.
1797 року Брацлавське і Подільське намісництва були об’єднані в Подільську губернію з центром у Кам’янці-Подільському. Катерина II відібрала у опального графа Ігнатія Свідзінського (жив на території Селища, ліворуч від старого мосту, тому цей район села й назвали Свідзінка) Літинське староство, що дісталося йому від старшого брата Станіслава-Антонія, і дарува¬ла у довгострокову оренду (до 1838 р.) графу Станіславу Холоневському. “По высочайшему повелению” Літин у 1795 р. був призначений повітовим містом новоствореної Брацлавської, а згодом — Подільської губернії. Таким він залишався і після змін повітових штатів у 1797 та 1804 рр.
Літин на початок XIX ст. - вельми своєрідне містечко, населення якого, як і раніше, займалося переважно землеробством. І хоч люди тут були державними, їх становище мало чим відрізнялося від кріпаків. Подільський селянин-кріпак замість 150-160 днів протягом року працював у поміщицькому господарстві 187-222 дні.
Крім землеробських занять, мешканці Літина зобов’язані були займатися промислами, серед яких помітно переважали лісові, косити та возити сіно, лагодити мости, мастити будівлі, пасти худобу. Подільський губернатор з цього приводу повідомляв, що літинські міщани не визнають нових повинностей, які запроваджували поміщики, і часто бунтують.
|
